Слово в Неділю про митаря і фарисея

Храм Божий – дім Отця Небесного – дім молитви. До нього скликає Він дітей своїх, щоб у молитовному спілкуванні вони більш гостро відчули Його близькість, Його любов, щоб тепло Батьківських настанов і їх силу понесли з собою у труднощі людського життя. Всіх Він бачить, світло Його Євангельської Істини освітлює тих, що зібралися, аж до останніх глибин. Так було в часі земного життя Спасителя, коли фарисей і митар молилися у величезному Єрусалимському храмі, так і тепер бачить Господь нас з вами, що стоїмо перед Ним у молитві, так буде завжди, до останніх днів світу.

Але сьогодні Євангельська притча говорить про молитву тільки двох богомольців. Фарисей і митар. Чому саме вони звернули на себе увагу Всевидячого Ока? Чим вирізнились? Здавалося б, між ними немає нічого спільного. Один стоїть у перших рядах молільників, перший, як праведник, також і у думках людей; інший зупинився біля дверей храму, як останній перед Богом, і в очах оточуючих він – неймовірний грішник. Фарисей підносить погляд догори з молитвою: «Боже! Дякую Тобі, що я не такий, як інші люди»; митар дивиться на підніжжя ніг своїх і, вдаряючи себе в груди, шепоче: «Боже, милостивий будь мені, грішнику».

Дві молитви, спрямовані до Бога, - два стани душі, два способи життя. Обидві людини в храмі, обидві з молитвою на устах, але чи обох покрила милість Божа і Його благовоління? І чуємо ми голос Божий: «Бо кожний, хто виноситься, буде принижений, а хто принижується, - вивищений».

Безумствує на молитві, стоячи перед Богом в храмі, фарисей, - «не такий, як інші люди» (Лк. 18, 11). У цих коротких словах вилилась, відкрилась його душа у всій повноті і у всій дріб’язковості; тут і самовдоволення, і любування собою, нехтування та докір іншим, вивищення над усіма. В ці хвилини, стоячи перед святилищем він забув Бога, який любить праведників і милує грішників, який знає наші таємниці, а отже єдиний має владу судити. Забув, що один – суд людський, інший – суд Божий. Чи не достойніше було б йому, поглянувши в своє серце, прошепотіти до Господа: «Від провин таємних очисть мене і від гордості відгороди слугу Твого». Але самозакоханий, самовдоволений фарисей не промовляє цих слів. Адже він – не як інші люди, не як той митар, не злочинець, не перелюбник. Більше того, за праведність – «пощу двічі на тиждень, з усіх моїх прибутків даю десятину» - Бог ще й за заслуги повинен його винагородити. Бог йому повинен.

А біля дверей храму, від чоловіка, що не сміє піднести очей від землі, чує Бог безмовне: «Боже, милостивий будь мені, грішнику». Так коротко, але з таким розкаянням серця! А «серцем сокрушеним і смиренним Бог не погордить». Молитва прийнята, грішника оправдано.

Перед дверима Великого Посту Церква нагадує нам про дорогу Христову, дорогу спасіння, - про смирення і покаяння. «Я бо прийшов закликати не праведників, але грішників до покаяння».

І ми з вами, дорогі мої, у храмі Божому. Слава Богу! Але подивімось у глибину своєї душі у світлі сьогоднішнього Євангелія. Даймо собі відповідь на питання – хто ми? Що говорить про кожного з нас Господь?

Сьогоднішня Євангельська розповідь коротка, але дуже змістовна. І не випадково звучить сьогодні для нас це Слово Боже. Небезпека впасти у фарисейський стан самовдоволення, самовивищення, осудження та докору іншим підстерігає кожного. Лише істинним праведникам чужі такі спокуси, але й вони суворо стоять на сторожі своєї душі, щоб не проник у неї ворог роду людського. У нас же, що перебуваємо в щоденних клопотах, непомітно можуть з’явитися ці почуття і погляди, які відводять з дороги спасіння.

Безумовно, у нас є добрі, істинно християнські якості. Ми любимо Божий храм, стараємося кожне свято вшанувати молитвою на Службі Божій, але при згадці тих, що забули про храм чи не заворушиться в душі самовдоволена думка: «Слава Богу, що я не такий, як інші люди»? Ми втішаємося молитвою, але буваємо образливі, дратівливі, занадто цікаві, славолюбні, буваємо нестримані у їжі, необережні в словах. Ми працелюбні, але скупі і байдужі до нужди ближнього, а якщо й творимо милостиню, то при цьому не зберігаємо чистоту серця. І варто побачити свій моральний стан, і злякатися побаченого, тоді серце наше неодмінно закричить митаревими словами: «Боже, милостивий будь мені грішному».

Ми ж частіше є задоволені проявом свого зовнішнього благочестя. І фарисейське: «Слава Богу, що я не такий, як інші люди» навіть якщо не є нашою молитвою, але все ж потайки приживається у глибині душі, підсолоджуючи життя самовдоволенням.

Але побіймося і тіні помислу «Слава Богу, що я не такий, як інші люди». Самоцінування – страшне для душі. Для душі загибель – оцінювати інших, порівнюючи з собою. В той самий час усе, що є добре в нас, втрачає перед Богом всяку цінність і гідність, і стає здобутком ворожої гордині. Але яким чином одночасно у нашому серці приживаються ці обидві молитви? Борються в душах наших митар і фарисей, борються з перемінним успіхом. І настільки треба бути уважним, щоб не заволоділа у нас молитва, що не отримала оправдання від Господа. А слова Господа: «…кожний, хто виноситься, буде принижений, а хто принижується, - вивищений» не дадуть нам забути, що усе істинне християнське життя позначене і пронизане смиренням і любов’ю. Щоб вберегти себе від фарисейського вивищування перед іншими, треба правдиво вдивлятися у свою душу. Через самолюбство, властиве людині, ми добре бачимо в собі хороші якості, але одночасно ми сліпі і поблажливі до своїх недоліків. Не знаючи по-справжньому самих себе, ми вважаємо себе кращими за інших. Але варто лише почати вдивлятися у свою совість, у своє серце у світлі Євангельських істин, як ми зробимо для себе важливе відкриття, що ми не тільки не кращі, але й багато в чому гірші за багатьох інших.

Праведники Божі, виконавши все, що їм було наказано, називали себе добровільними рабами, боялися і подумати про свої переваги. Апостол Павло говорив про себе: «Я перший з грішників». Апостол Петро до кінця своїх днів оплакував гріх, у який впав. Святі слідкували за кожним порухом серця, за кожною думкою, осуджували себе навіть за помисли, вважаючи їх за вже вчинений гріх. Чи ж нам не бути суворими до себе, коли наші думки зайняті лише земним, серце обтяжене світськими пристрастями?

Щоб визволитися від гріха самоцінування та зарозумілості, треба порівнювати своє життя не з подібними до себе, а з тими, хто досягнув досконалості. Багато таких же, як і ми, людей, перемогли в собі гріх, викорінили всі гріховні пристрасті, приготували себе як мешкання для Духа Святого. Але й вони до кінця життя носили на устах і в серці молитву: «Боже, милостивий будь мені, грішному». І ми, грішні, справедливо вклоняємося перед ними. Намагаймося ж порівняти їх чисте, сповнене добрих діл життя, зі своїм життям. От хтось в душі задоволений своїм мирним та поступливим характером, але що є наша поступливість у порівнянні зі смиренням преподобного Сергія? Будучи ігуменом монастиря, він не погордував заробити собі на хліб насущний, найнявшись побудувати келію одному з монахів. І дякував Богові, коли той розрахувався зі своїм духовним отцем, давши йому за працю кошик запліснявілих сухарів.

Ми цінуємо свої молитовні правила, а якщо інколи помолимося більше, ніж зазвичай, то вже зараховуємо собі це у подвиг. Але яким малим і нікчемним він буде навіть у наших очах, якщо ми згадаємо преподобних, які ночами стояли, бесідуючи з Богом і не помічаючи часу?

Згадаймо преподобного Серафима Саровського і його тисячоденне стояння на камені у молитовному подвизі.

Ми пересилили якусь одну надокучливу пристрасть, позбавилися тієї чи іншої гріховної звички, а в душі вже готове заворушитися самовдоволення. Але згадаймо святих, борців, які перемогли всі пристрасті. Переживши всі спокуси і вистоявши у чеснотах, вони зберегли головне, - смирення, чистоту любові. А у нас, якщо придивимося до себе уважніше, чеснота зберігається до першої спокуси. Як же ж не взивати до Господа голосом митаря «Боже, милостивий будь мені, грішному»?

А якщо подивимось вище збору святих, якщо відкриється перед нашим поглядом Хрест з Божественним Страждальцем на ньому і співстраждаючу Йому Матір, що стоїть поряд, то серце і ум наш пізнають дорогу за Христом і Його Пречистою Матір’ю, і залишиться у серці нашому назавжди неустанні молитва: «Боже, милостивий будь мені, грішному».

Митар – грішник і Фарисей – уявний праведник, вони обоє пригадують нам: «Не надійтесь на свою праведність, але всю надію свого спасіння покладіть на безмежне Боже милосердя, кличучи – Боже, милостивий будь мені, грішному»! А по закінченню земної мандрівки, перед дверима вічності для людини буде важливою і потрібною лише одна молитва: «Боже, милостивий будь мені, грішному!». Амінь.        

    

Архимандрит Йоан (Крєстьянкін)